Чому гіперрефлексія так часто супроводжується депресією? Чому темні думки пожирають потенціал і породжують прагнення не бути в цьому світі? Нещодавно я була в протестантській церкві, де віряни співали пісні, прославляючи Бога та Ісуса. Я звернула увагу на слова, які вони співають, і вони чудово ілюструють те, як релігія придушує оцей екзистенційний жах. «Бог ніколи тебе не покине», «Бог завжди зі мною» — ця фраза йде від реальних ситуацій, коли найближчі люди, яких людина любить, кидають її чи ранять (тому Бог має такі якості). Часто звучить «Тепер я вільний» або «Я скинув свої ланцюги» — це ліки від почуття замкненості та скованості власним розумом та життям. «Бог тебе любить» — обіцянка безумовної любові для недолюблених, або для тих, кому завжди мало любові. «У Бога є для тебе план та шлях» — ліки від відчуття абсурдності власного існування. Церква — це лише найдавніший приклад. Сучасні ідеології, культ продуктивності чи віра в науковий прогрес — це такі ж зовнішні розетки. Ілюзії існують як еволюціний механізм захисту. Вони створюють відчуття порядку. Коли людина має здатність мислити критично, вона розбирає ці конструкції, і бачить світ у всій його хаотичності та фрагментованості. Незнання діє як анестезія, а розум, який здатен аналізувати глибоко, позбавляє себе цього знеболювального. Рефлексуючі люди відчувають той самий страх смерті, ту саму потребу в любові, той самий жах перед хаосом, що й люди в церкві. Але їхній інтелект та критичне мислення не дозволяють їм повірити у заспокійливі відповіді. Коли людина вбиває для себе ідею вищого захисника, вона залишається сам на сам із необхідністю створити сенс з нічого, опираючись лише на себе. А це вимагає колосальних внутрішніх ресурсів і часто буквально спалює зсередини. Для людини в релігії є енергія, щоб жити далі. Релігія або будь-яка інша ілюзія працює як зовнішня розетка. Людина просто підключається до неї і отримує готову енергію, сенс та інструкції. Людина рефлексуюча натомість розуміє, що ресурс доведеться брати з власних сил. Вона змушена бути автономним генератором. Але щоб цей генератор працював, необхідне хоча б базове паливо — ілюзія власної значущості або самовпевненість. Проте інтелект нещадно препарує і це паливо, розчиняючи його при першому ж глибокому аналізі.

1 вересня 1939 року нацистська Німеччина напала на Польську Республіку, що стало початком Другої світової війни, у яку було втягнуто 61 державу з населенням 1,7 мільярда людей. До 1939 року в Німеччині перемогла реакція. Націонал-соціалізм хтось зараховує до правого боку так званих політичних координат, хтось — до лівого боку, намагаючись зрівняти нацизм із марксизмом або ж щоб не асоціювати себе з Гітлером. Можна багато чого нафантазувати, що, власне кажучи, багато хто вже й робить, вигадати будь-які системи, аж до тієї, де нацизм стоятиме в одному ряду з лібертаріанцями, але факт лишається фактом: нацизм діаметрально протилежний марксизму — так само, як далекі одне від одного фанати Бердяєва і здоровий глузд. Нацисти називають себе соціалістами і мають на це повне право, але важливо розуміти, що націонал-соціалізм не має нічого спільного з марксистським підходом. Від того, що спідозну повію ми назвемо дамою легкої поведінки, вона не перестане бути спідозною повією. Більшість тих, хто бореться за горде звання соціаліста, лише захищають свій хибний еклектичний лівацький світок. Маркс, нагадую, взагалі відхрестився від соціалістів. Грузинський економіст і той, хто вічно живий, раніше називали себе соціал-демократами, але коли II Інтернаціонал завдяки Каутському та іншим товаришам сам себе дискредитував, вони відкололися від соцдемів. Ну от, напад на Польщу став закономірним наслідком розвитку німецького великого фінансового капіталу. Суперечності Першої світової не були розв'язані, і в підсумку ми отримали найкривавішу війну в історії людства.

Штучний інтелект (ШІ) глибоко інтегрувався в повсякденну академічну практику українського студентства, приносячи як безперечні переваги, так і загрози. Працюючи з текстами різного рівня складності — від аналізу соціологічних концепцій до написання власної художньої прози та фанфікшену — я повністю впровадила ШІ у свою академічну та творчу рутину. Він став моїм безвідмовним технічним асистентом: миттєво виловлює одруківки, коригує орфографію та генерує антитези, допомагаючи підсвітити слабкі місця в аргументації. Цей індивідуальний досвід корелює із загальнонаціональними тенденціями: 68% українських студентів зазначають, що делегування рутини штучному інтелекту вивільняє їхній час для розвитку ідей [2]. Однак алгоритми бездоганно працюють виключно з формою. Як тільки виникає потреба у глибинному аналізі, магія розсіюється. За визначенням дослідниці Емілі Бендер, ШІ — це «стохастичний папуга», який статистично генерує ймовірну послідовність слів, але не здатен до осягнення сенсів [1]. Сьогодні вища освіта опинилася в інституційній пастці: ми продовжуємо оцінювати студентів за критеріями, з якими алгоритм справляється краще за людину. Оскільки ШІ успішно складає стандартизовані тести та генерує базові академічні есе, традиційні формати перевірки знань остаточно втратили сенс. З власного досвіду я спостерігаю, як студенти здатні бездоганно презентувати згенеровані роботи, проте перше ж аналітичне запитання викладача викриває фальш. Це тотально руйнує мотивацію академічно доброчесних студентів, адже списування стає прагматично вигіднішим кроком. Ця проблема має глобальний вимір: 60% студентів у світі стурбовані недобросовісним використанням ШІ їхніми однолітками [2]. Криза полягає не в самій технології, а в тотальній недовірі до освітньої системи. Заборона штучного інтелекту в академічному середовищі — це безперспективний шлях. Треба змістити фокус із тотального контролю на формування у студентів та викладачів «ШІ-грамотності» (AI-literacy), що передбачає вміння формулювати точні запити, критично верифікувати згенерований результат та чітко усвідомлювати межі можливостей алгоритмів. Університет має перетворитися на етичний і методологічний якір. Його завдання — навчити здобувачів освіти орієнтуватися в масиві даних, зберігаючи здатність до осмисленого вибору та розуміння наслідків своїх інтелектуальних дій.